Search academic texts

Information × Registration Number 0820U100421, PhD dissertation Status Доктор філософії Date 12-11-2020 popup.evolution o Title Methodology of Volodymyr Peretz in the context of Ukrainian theatre studies of the first third of the 20th century Author Korzhova Anastasiia Mykhailivna, popup.head Klekovkin Oleksandr Yuriiovych popup.opponent Korniienko Nellia Mykolaivna popup.opponent Yudova-Romanova Kateryna Volodymyrivna popup.review Anhelova Anhelina Olehivna popup.review Suslenska Olena V Description В історії українського академічного театрознавства і становленні його методів особливе місце належало історику театру і літератури В. М. Перетцеві (1870–1935). Наукова діяльність В. Перетца все частіше стає предметом дослідження філологів і культурологів, однак, комплексного аналізу доробку В. Перетца у царині театрознавства і досі немає. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українському театрознавстві: 1. Запропоновано типологію основних напрямів театрознавства першої третини ХХ ст.; 2. Виявлено і систематизовано факти наукової біографії В. Перетца – історика театру; 3. Визначено, систематизовано й уточнено науково-організаційні, методологічні й етичні принципи В. Перетца; 4. Визначено спільні та відмінні ознаки методології і дослідницької діяльності істориків театру, які входили до наукової комунікації В. Перетца; 5. Запропоновано методику вивчення театрознавчих текстів, на основі якої здійснено порівняльний аналіз театрознавчої концепції і методології дослідження В. Перетца та його сучасників; 6. Шляхом зіставлення науково-організаційних, методологічних принципів українських і зарубіжних істориків театру виявлено риси, що характеризують різні типи істориків театру; 7. З’ясовано місце і значення науково-організаційної діяльності і наукового доробку В. Перетца у царині театрознавчих студій першої третини ХХ ст. Дисертація складається з трьох розділів. У першому розділі – «Історіографія театрознавства» – визначено специфіку становлення та основні напрями розвитку науки про театр в Німеччині та США. Охарактеризовано стан дослідження питань методології. У науково-організаційній діяльності досліджуваних істориків театру умовно виокремлено кілька «ідеальних типів»: — «чисте» театрознавство (М. Геррманн); — педагогічне театрознавство (А. Кучер, К. Ніссен); — актуальне театрознавство з домінуванням естетичної (А. Кучер) або політичної (К. Ніссен) складової; — утилітарно-технологічне театрознавство (Дж. П. Бейкер). Вітчизняна історіографія театрознавства зосереджувалася здебільшого на ідейно-тематичних аспектах, і лише впродовж останніх десятиліть стала переключати увагу на методологію дослідження. Театрознавчий доробок українських істориків театру, зокрема їхня методологія досі системно не вивчалася. У другому розділі – «Науково-організаційна і педагогічна діяльність Володимира Перетца» – систематизовано відомості наукової біографії В. Перетца – історика театру. Як педагог В. Перетц започаткував академічне вивчення історії театру у навчальних закладах, її дослідження у наукових інституціях і створених ним товариствах. Як науковий редактор сформував і об’єднав навколо редагованих ним видань основний корпус істориків театру, до певної міри заклавши в Україні «академічний стандарт» театрознавчого дослідження. У третьому розділі – «Володимир Перетц у театрознавчих дискусіях першої третини ХХ ст.» – розглянуто теоретичні погляди на історію театру та театрознавство В. Перетца та його сучасників. Здійснено спробу типологізувати напрями українського театрознавства початку ХХ ст. Першим серед українських істориків театру висунув методологічні завдання І. Франко: дослідження естетичних смаків, запозичень та соціології. В. Рєзанов пропагував культурно-історичний метод. О. Кисіль залишався залежним від естетичного і культурно-політичного методу. Ключові наукові принципи В. Перетца було сформульовано у його працях з методології дослідження літератури, в яких він поділив відомі на той час методи на «суб’єктивні» й «об’єктивні», виокремивши метод «філологічний», заклав підвалини формального і «формально-поетикального» методу. Питання методу дослідження тісно пов’язано із характером джерел, на які спирається історик театру, їхньою верифікацією, з природою фактів, якими оперує історик. Д. Антонович і О. Кисіль здебільшого спиралися на вторинні джерела і висновки попередників, М. Возняк, В. Перетц, В. Рєзанов, П. Рулін та І. Франко працювали переважно з першоджерелами. Виявлено, що відмінності між методологією українських істориків театру означеного періоду пояснюються не лише суб’єктивними причинами на кшталт індивідуального стилю мислення, а й читачем, якому було адресовано їхні дослідження, отже, більшою або меншою залежністю від системи академічних або популярних жанрів. Істотне значення для розуміння наукових комунікацій має визначення осіб або груп, які формують порядок денний – ініціюють або провокують коло питань для загального обговорення. У Німеччині такою постаттю, започаткувавши дискурс про метод, став М. Геррманн, в Україні – від кінця ХІХ ст. – І. Франко і В. Перетц, наприкінці 1920-х років – П. Рулін. Незважаючи на перетин сегментів, їхні завдання лежали у різній площині: у культурно-політичній (І. Франко), академічній (В. Перетц), практичній (П. Рулін). Однак, наприкінці 1920-х років ініціативу остаточно перехопила влада, сформувавши дискурс ідеологічний. Registration Date 2020-11-26 popup.nrat_date 2020-11-26 Close