Пошук академічних текстів

Інформація × Реєстраційний номер 0826U001126, Дисертація доктора філософії На здобуття Доктор філософії Дата захисту 04-05-2026 Статус Запланована Назва роботи Нормативна регламентація та практика застосування запобіжних заходів в умовах воєнного стану Здобувач Гальонкін Станіслав Сергійович, Керівник Тітко Іван Андрійович Опонент Тетерятник Ганна Костянтинівна Опонент Торбас Олександр Олександрович Рецензент Туманянц Ануш Робертівна Рецензент Тищенко Ольга Ігорівна Опис У роботі здійснено комплексне дослідження проблематики правового забезпечення та практичної реалізації кримінальних процесуальних норм щодо особливостей застосування та скасування запобіжних заходів у кримінальному процесі України, зокрема: оглянуто наукові джерела щодо питань обрання та скасування запобіжних заходів; проаналізовано міжнародні стандарти та виокремлено орієнтири, якими необхідно керуватись при нормативному регулюванні запобіжних заходів; досліджено зарубіжну практику застосування ст. 15 ЄКПЛ, зокрема щодо відступу від положень Конвенції під час надзвичайної ситуації чи особливого правового режиму; оглянуто рішення ЄСПЛ щодо порушень прав людини під час воєнного чи надзвичайного стану; виокремлено низку мінімальних вимог, яких необхідно дотримуватись під час вимушених обмежень прав людини; проаналізовано нормативні та практичні недоліки, які пов’язані із застосуванням, продовженням чи скасуванням запобіжних заходів; обговорено питання доцільності надмірно обмежливих чи суперечливих норм; здійснено спробу вирішити правові колізії, які виникають при регулюванні запобіжних заходів; запропоновано низку рішень щодо оптимізації процесу застосування, продовження чи скасування запобіжних заходів з метою оптимізації кримінального процесу, усунення колізій, затвердження та захисту прав людини під час воєнного стану. У першому розділі роботи приділено увагу загальнотеоретичним аспектам та міжнародному досвіду в контексті запобіжних заходів в умовах воєнного стану. Особливу увагу зосереджено на особливостях правового регулювання запобіжних заходів у період дії воєнного стану. Констатовано, що перебування держави у надзвичайному (зокрема воєнному) стані закономірно впливає на всі сфери суспільного життя, у тому числі на кримінальну юстицію. Європейська модель правових стандартів передбачає можливість тимчасового відступу держави від окремих зобов’язань у разі, коли це обумовлено безпековими потребами, проте такий відступ є допустимим лише в межах, яких вимагає напруженість становища. Визначено, що дерогаційні заходи не повинні суперечити міжнародним зобов’язанням держави, а їх застосування потребує офіційного повідомлення Генерального секретаря Ради Європи. Підкреслено, що відступ від конвенційних гарантій не може стосуватися статей 2, 3, 4 (п. 1) та 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Практика ЄСПЛ формує набір запобіжників від свавільного обмеження прав людини, які зберігають чинність і під час воєнного стану. Серед них: наявність обґрунтованої підозри у вчиненні злочину, судовий контроль за законністю затримання (правило habeas corpus), доступ до захисника, забезпечення можливості повідомити близьких про місце перебування, а також право на медичну допомогу у разі потреби. Окрему увагу приділено аналізу положень ч. 2 ст. 615 КПК України, що дозволяє керівнику прокуратури здійснювати судово-контрольні повноваження в частині продовження строку тримання під вартою. Встановлено, що така конструкція прийнятна лише за умови відсутності об’єктивної можливості виконання цих функцій слідчим суддею. Водночас наголошено на відсутності достатньо чіткої нормативної регламентації зазначеного механізму, що створює ризик широкого прокурорського розсуду та потенційних зловживань. Підтримано позицію, згідно з якою реалізація цих повноважень має бути допустимою лише за умови документально підтвердженої неможливості здійснення правосуддя судом (зокрема через офіційне призупинення роботи суду або відсутність розпорядження Верховного Суду про зміну територіальної підсудності). Обґрунтовано доцільність нормативного закріплення таких критеріїв та введення гарантій участі сторони захисту, зокрема у дистанційній формі, при розгляді питання щодо продовження строку тримання під вартою. У межах дослідження також розглянуто питання автоматичного продовження строків тримання під вартою, передбаченого ч. 5 та ч. 6 ст. 615 КПК України. Підкреслено, що такий механізм суперечить принципам верховенства права, презумпції невинуватості та вимогам до мотивованості судових рішень. Рішення Конституційного Суду України про визнання неконституційності ч. 6 зазначеної статті розцінюється як логічний наслідок доктринальної невідповідності конституційним стандартам. Наголошено, що положення ч. 5 цієї ж статті фактично дублює зміст визнаної неконституційною норми і потребує перегляду для запобігання системним порушенням прав людини. Окремо акцентовано увагу на безпековому складнику при реалізації запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Зазначено, що наявність та належний стан укриттів у місцях несвободи є елементом виконання міжнародних зобов’язань України у сфері захисту права на життя та заборони нелюдського ставлення. Підкреслено необхідність системного узгодження національного законодавства з міжнародними стандартами, а також належного фінансування пенітенціарної системи, без чого забезпечення мінімальних гуманітарних стандартів утримання осіб, позбавлених волі, залишається проблематичним. Дата реєстрації 2026-04-20 Додано в НРАТ 2026-04-20 Закрити