Реєстраційний номер
0426U000077, Кандидатська дисертація
На здобуття
Кандидат філологічних наук
Дата захисту
13-05-2026
Статус
Захищена
Назва роботи
Літературно-критичний дискурс київських неокласиків
Здобувач
Вусатюк Наталія Володимирівна,
Керівник Моренець Володимир Пилипович
Опонент Набитович Ігор Йосипович
Опонент Руснак Ірина Євгеніївна
Установа, організація, у вченій раді якої відбудеться/відбувся захист
Київський столичний університет імені Бориса Грінченка
Опис
У дисертації вперше цілісно досліджено літературознавчу спадщину київських неокласиків, окреслено характерні особливості їхнього літературно-критичного дискурсу. Київських неокласиків представлено як групу, що складалася з ядра — «грона п’ятірного» (М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара, П. Филипович, О. Бургардт) і «шостого у гроні» В. Петрова — та найближчого кола (М. Могилянський, Б. Якубський, А. Лебідь, С. Савченко, М. Калинович, М. Новицький, А. Ніковський). Залучення до розгляду повного корпусу літературно-критичних, історико-літературних, теоретичних, епістолярних та автобіографічних текстів кожного з літературознавців та їхнє компаративістичне зіставлення дає змогу виявити спільну проблематику і спільний методологічний інструментарій групи. У дисертаційній роботі поєднано два підходи. По-перше, з позиції літератури як об’єкта критики проаналізовано, якою була рецепція й оцінка київськими неокласиками тих чи інших письменників, творів світової та української літератури, які епохи та стильові течії вони вважали близькими своїй творчості. По-друге, з позиції онтології критики з’ясовано, як київські неокласики розуміли сутність і завдання критики, що з літературознавчої традиції вони переймали, які сучасні концепції та ідеї були їм суголосні, яким теоретико- методологічним інструментарієм вони послуговувалися та які інтерпретаційні підходи вважали для себе пріоритетними. Наукове становлення більшості київських неокласиків як літературознавців відбувалося в Імператорському університеті св. Володимира в Києві, де вони навчалися на історико-філологічному факультеті. У дисертації переглянуто питання впливу філологічного методу В. Перетца на літературознавчі принципи неокласиків, а також вивчено участь у семінарі М. Драй-Хмари, П. Филиповича, М. Калиновича, С. Савченка та наукову комунікацію В. Перетца з рештою учасників групи. Київські неокласики визначали традицію як актуалізовану взаємопов’язану симультанно представлену світову літературну спадщину, джерело творчого натхнення і підґрунтя для поетичних інновацій. Відкриті до засвоєння різних явищ літератури, вони, втім, як творці «високого» канону, надавали перевагу віддаленим у часі й просторі літературам, зокрема греко-римській античності. На думку неокласиків, античність була важлива для творців новітньої української літератури як школа стилю, зразок інтелектуалізму й життєрадісного світогляду, транслятор подібного історичного досвіду. Неокласики також засвоювали досвід європейського модернізму в його національних відмінах (французький, німецький, польський тощо). Превалювання оксиденталістських орієнтацій у дискурсі київських неокласиків не заперечувало сходознавчих інтересів окремих учасників групи. У дисертації спростовано усталену думку про брак теоретичного осмислення класицизму в текстах київських неокласиків.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уперше літературну критику київських неокласиків проаналізовано як цілісність, з’ясовано спільну проблематику й методологічні підходи. До аналізу залучено літературно-критичні тексти київських неокласиків 1910—1930-х рр., а також дискурсивно пов’язані з ними окремі тексти пізнішого часу. Враховано біографічні, автобіографічні,
епістолярні й мемуарні матеріали. Введено до наукового обігу забуті, нерепубліковані тексти неокласиків та архівні джерела.
Дата реєстрації
2026-04-09
Додано/оновлено в НРАТ
2026-04-09 / 2026-07-02
