Пошук академічних текстів

Інформація × Реєстраційний номер 0825U003866, Дисертація доктора філософії На здобуття Доктор філософії Дата захисту 29-10-2025 Статус Наказ про видачу диплома Назва роботи Теорія знака у філософії Дж. Лока та Ч. Пірса Здобувач Маменко Тарас Васильович, молодший науковий співробітник Керівник Йосипенко Оксана Миколаївна Опонент Андрейчук Надія Іванівна Опонент Грицишина Марія Володимирівна Опонент Соболєвський Ярослав Андрійович Рецензент Любивий Ярослав Валерійович Опис Дисертація досліджує еволюцію концепцій знака від раннього Нового часу до сучасності, акцентуючи на двох ключових парадигмах, представлених Джоном Локом і Чарльзом Пірсом. Автор аргументує, що розуміння знака відображає ширші зміни у філософських уявленнях про реальність, пізнання та людину, демонструючи трансформацію від інструментального до конститутивного підходу до мови. Дослідження підкреслює значення знака як універсального механізму смислотворення, що об’єднує різні дисципліни та виходить за межі суто лінгвістичних аспектів. Знак розглядається як трансдисциплінарна категорія, що поєднує філософію, лінгвістику, семіотику, антропологію та когнітивні науки. Він відіграє ключову роль у репрезентації дійсності, що робить його важливим об’єктом філософських студій. Дослідження виокремлює ключові властивості модерного знака: репрезентаціонізм, референтність, прозорість, інструментальність, атомізм, діадність, менталізм. У сучасній філософії їм на зміну прийшли нові характеристики: системність, прагматичність, антирепрезентаціонізм, медіальність, соціальність, тріадність, що відображають перехід до динамічного та контекстуального розуміння знака. Ця еволюція підкреслює зміну філософських парадигм від інструментального сприйняття мови до визнання її конститутивної ролі у формуванні знання, соціальної реальності та людської ідентичності. Джон Лок першим серед новочасних філософів написав роботу з філософії мови та запровадив поняття семіотики. Дослідження простежує вплив його ідей на подальшу філософію, зокрема на ідеї Джорджа Берклі та Ґотфріда Ляйбніца. Берклі критикував локівські концепції абстрактних ідей і матеріальних субстанцій, пропонуючи функціональну теорію знаків, де вони не репрезентують реальність, а конституюють її через досвідні зв’язки. Його доктрина esse est percipi підкреслює знакову природу буття. Ляйбніц протиставляв раціоналістичний підхід емпіризму Лока, стверджуючи, що знаки відображають об’єктивну структуру реальності через напередвстановлену гармонію. Ці ідеї заклали основу для переходу від репрезентаціонізму до функціональних і структурних концепцій мови. Чарльз Пірс відіграв ключову роль у трансформації модерної філософії, де знак стає центральним інструментом осмислення реальності, знання та людського досвіду. Він розробив цілісну семіотичну систему, що інтегрує логіку, феноменологію та прагматизм, забезпечуючи актуальність його ідей для сучасних дискусій. Семіотика Пірса критикує менталізм і атомізм Лока, де слова розглядаються як вираження приватних ідей, пропонуючи голістичний підхід, у якому значення формується в контексті спільноти та практики. Мова у Пірса – це процес семіозису, де слова набувають сенсу через інтерпретанти та практичні наслідки, відіграючи конститутивну роль у пізнанні. У філософії науки Пірс розвиває фалібілізм, розглядаючи знання як вірогідне, що постійно коригується досвідом. Істина у філософії Чарльза Пірса трактується не лише як відповідність фактам, а як динамічний консенсус, досягнутий дослідницькою спільнотою через безперервний процес семіозису та фалібілізму. Пірс критикує новочасну філософію за дуалізм, психологізм і фундаменталізм, пропонуючи замість кантівської апперцепції семіотичний підхід із синтаксисом, семантикою та прагматикою, а замість локівського менталізму – соціальний семіозис. Дослідження демонструє, як семіотика Пірса впливає на когнітивні науки, антропологію та біосеміотику, пропонуючи універсальний інструмент для розуміння життя й культури. Новизна дослідження полягає в аналізі мовного голізму як методологічної основи пірсівської філософії мови. На противагу локівському атомізму, Пірс розглядає значення як продукт системи переконань, соціальної практики та інтерпретантів. Його концепція істини як динамічного консенсусу, досягнутого через фалібілізм, протистоїть релятивізму, пропонуючи нормативний ідеал, що ґрунтується на безперервному процесі семіозису. Пірсівський підхід до інтенційності виходить за межі менталізму, розглядаючи її як семіотичний процес, де значення формується через взаємодію знака, об’єкта та інтерпретанти в контексті соціальної практики. Логіка зв’язків у Пірса, зокрема через його теорію предикатів як «хімічних атомів із ненасиченими зв’язками», передбачає системність і контекстуальність значення, що вплинуло на сучасні теорії голізму, зокрема в працях Дональда Девідсона та Віларда Квайна. Дисертація підкреслює, що пірсівський мовний голізм не лише переосмислює філософські концепти, але й відкриває нові перспективи для міждисциплінарних досліджень у когнітивних науках, антропології та біосеміотиці, пропонуючи універсальний інструмент для аналізу смислотворення в різних сферах людського досвіду Дослідження сприяє введенню пірсівської семіотики в український інтелектуальний контекст, де вона залишається маловивченою. Матеріали дисертації можуть бути застосовані в наукових дослідженнях, викладанні філософії та культурології, а також у культурно-просвітницькій діяльності. Дата реєстрації 2025-10-07 Додано в НРАТ 2025-10-07 Закрити