Дисертація доктора філософії. Компанієць Олексій Вікторович. Вплив клімату і надзвичайних явищ природи на сільське господарство та життєдіяльність українського селянства доіндустріальної доби (XVI – XIX ст.)

Реєстраційний номер

0826U001269, Дисертація доктора філософії

На здобуття

Доктор філософії

Дата захисту

09-06-2026

Статус

Захищена

Назва роботи

Вплив клімату і надзвичайних явищ природи на сільське господарство та життєдіяльність українського селянства доіндустріальної доби (XVI – XIX ст.)

Здобувач

Компанієць Олексій Вікторович,

Керівник Морозов Анатолiй Георгiйович
Опонент Лазуренко Валентин Миколайович
Опонент Коріненко Павло Степанович
Опонент Кузнець Тетяна Володимирівна
Рецензент Фареній Ігор Анатолійович

Установа, організація, у вченій раді якої відбудеться/відбувся захист

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Опис

Актуальність дослідження зумовлена безпрецедентним загостренням глобальної екологічної кризи. Сучасні температурні антирекорди 2023 – 2024 рр., коли планета вперше перетнула критичну межу Паризької угоди, змушують історичну науку шукати витоки кліматичної вразливості в минулому. Для Східної Європи, зокрема України, де аномальні коливання нині є одними з найвищих на планеті, ретроспективний аналіз природних катаклізмів стає ключем до прогнозування майбутніх ризиків та стратегій адаптації. Традиційні підходи історичної науки нині потребують подолання міждисциплінарних бар’єрів. Перехід до парадигми environmental history дозволяє відмовитися від трактування природи як статичного тла, перетворюючи її на повноправного історичного протагоніста. В Україні цей напрям лише починає свій шлях, долаючи застарілі крайнощі географічного детермінізму та нігілізму. Дослідження досвіду українського селянства XVI –XIX ст. відкриває нові виміри продовольчої безпеки: те, що нині регулюється глобальними програмами ООН, для доіндустріальної людини було граничним питанням біологічного виживання. Наукова новизна дисертації полягає в тому, що: вперше  сформовано базу даних щодо історії коливань клімату та екстремальних явищ природи на українських землях в період доінструментальних метеоспостережень, показано їх вплив безпосередньо на врожайність та здоров’я населення і опосередковано на кон’юнктуру продовольчого ринку і суспільно-політичну активність селянства;  на широкому фактичному матеріалі доведено тезу про те, що «виклики» природи, хоч і не є прямою причиною соціальних катаклізмів, однак посилюють їхній перебіг та інтенсивність;  панорамно показано складні і багаторівневі взаємовідносини між людьми та рештою природи на українських землях доіндустріальної доби; вдосконалено  відомості про врожайність та ціноутворення, про стихійні лиха та протидію їх наслідкам у традиційному суспільстві; дістане подальшого розвитку  концепція природних «викликів» та соціальних «відповідей», а також ідея про природні імпульси як каталізатори історичних подій;  проблема екологічного та натурфілософського знання на українських землях XVI – XIX ст., зокрема, процес переходу від провіденціалістського до раціонального пояснення явищ природи. В процесі роботи над дисертацією нам вдалося виокремити низку положень, що становлять авторське бачення досліджуваної проблематики. Аналіз наукового дискурсу навколо взаємодії соціуму та довкілля в доіндустріальну добу дозволяє констатувати складну еволюцію від накопичення розрізнених емпіричних даних до формування цілісної міждисциплінарної парадигми Environmental History. Спадщина позитивістської школи XIX – початку XX ст., доповнена титанічною роботою представників «Львівської школи» та радянською статистичною традицією, створила надійний фундамент у вигляді верифікованих хронологічних рядів природних аномалій і цінових коливань. Проте тривалий час природний чинник сприймався лише як статичне тло або зовнішній дестабілізатор економіки, тоді як антропологічний вимір – стратегії виживання, ментальні трансформації та повсякденні практики адаптації селянства – залишався в тіні структурно-функціонального аналізу. Таким чином, взаємодія українського соціуму та довкілля у XVI – XIX ст. пройшла шлях від повної підпорядкованості стихії до формування складних адаптивних стратегій. Використання міждисциплінарного інструментарію дозволило довести, що Малий льодовиковий період був не просто зовнішнім фоном, а активним архітектором вітчизняної історії. «Кріогенні шоки», екстремальні повені, інвазії саранчі та епізоотії виступали системними тригерами, що радикалізували соціальну напругу, детермінували перебіг військових конфліктів, а державну машину змушували еволюціонувати в бік інституційного цивільного захисту. Україна цього часу постає як простір високої кліматичної волатильності, де навіть «рік без літа» 1816-го проявився у формі унікальної регіональної аномалії, підкреслюючи складність локальних екосистем. Ментальний ландшафт тогочасного суспільства продемонстрував вражаючу життєстійкість, балансуючи між есхатологічним сприйняттям лих як «кари Божої» та прагматичною солідарністю сільських громад. Сформована вернакулярна культура – від специфічної метеорологічної номенклатури до практик «некривавої раті» з природою – цементувала горизонтальні зв’язки, перетворюючи спільну біду на інструмент соціального згуртування. Виживання в умовах «тиранії зернових» стало можливим лише завдяки глибокій трансформації матеріального побуту: архітектурним змінам, корекції раціону та поступовому переходу до науково обґрунтованої агротехніки. Таким чином, історія українського селянства постає не як пасивне очікування кліматичного фатуму, а як безперервний, творчий і часто болісний діалог людини з довкіллям, що зрештою визначив межі міцності та вектори модернізації традиційного соціуму.

Дата реєстрації

2026-04-30

Додано/оновлено в НРАТ

2026-04-30 / 2026-07-02