Реєстраційний номер
0826U002160, Дисертація доктора філософії
На здобуття
Доктор філософії
Дата захисту
26-06-2026
Статус
Захищена
Назва роботи
Недопустимість доказів у кримінальному процесі України
Здобувач
Цімура Яромир Володимирович,
Керівник Рибалко Гліб Сергійович
Керівник Бондаренко Олексій Олексійович
Опонент Коваленко Артем Володимирович
Опонент Щербаковський Михайло Григорович
Рецензент Терещук Сергій Сергійович
Рецензент Шайтуро Ольга Павлівна
Установа, організація, у вченій раді якої відбудеться/відбувся захист
Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна
Опис
Дисертаційне дослідження присвячено проблемі недопустимості доказів у кримінальному процесі України. У роботі розглянуто поняття недопустимості доказів та місце цієї категорії у структурі кримінального процесуального доказування. За результатами проведеного дослідження визначено, що під доказами у кримінальному процесі слід розглядати різновид фактичних даних, відомостей або інформації, які підтверджують або спростовують існування фактів чи подій об’єктивної дійсності.
Окреслено, що при визначенні підстав для визнання доказів недопустимими слід розмежовувати порушення прав і свобод людини та їх обмеження.
Недопустимість доказів, отриманих внаслідок свавільного обмеження конституційних прав і свобод людини слід розуміти як вимогу до якості положень кримінального процесуального закону, яким обмежуються конституційні права і свободи людини.
Невідповідність певної кримінальної процесуальної процедури, яка передбачає обмеження прав та свобод людини зазначеним вимогам має наслідком її неправомірність, а отже і докази отримані внаслідок реалізації такої процедури не можуть визнаватись правомірними, а тому є недопустимими для доведення вини особи у вчиненні кримінального правопорушення. На підставі зазначеного запропоновано доповнити існуюче законодавче визначення недопустимості доказів (ч. 1 ст. 87 КПК України) такою їх ознакою, як отримання їх за процедурою, яка неправомірно обмежує права і свободи людини, визначені Конституцією України, міжнародними договорами або законами України. Крім того, висловлено науково обґрунтовані рекомендації національним судам при здійснення оцінки доказів досліджувати не тільки законність процедури їх отримання, а й правомірність самої процедури, визначеної у кримінальному процесуальному законі.
Встановлено, що підхід законодавця, закладений у ч. 1 ст. 87 КПК України щодо поділу порушень прав і свобод людини на істотні та неістотні суперечить положенням Конституції України та призводить до порушення конституційного обов’язку держави гарантувати конституційні права і свободи, який визначений у ч. 2 ст. 22 Основного Закону. На підставі цього висновку констатовано, що істотними у кримінальному процесі слід вважати порушення, які призводять до порушень будь-яких прав і свобод людини. У зв’язку із цим, запропоновано скасувати ознаку істотності у визначенні поняття недопустимості доказів, закладену законодавцем у нормі ч. 1 ст. 87 КПК України.
На підставі зазначеного сформульоване визначення недопустимості доказів, під якими слід розуміти фактичні дані, отримані внаслідок порушення чи неправомірного обмеження прав і свобод людини, а також внаслідок іншого істотного порушення кримінальної процесуальної форми: неналежним суб'єктом, з неналежного джерела або у неналежний спосіб.
Констатовано, що особливості предмета регулювання групи норм щодо недопустимості доказів дозволяють їх виокремити у відносно самостійну підгрупу, яка відповідатиме поняттю правового субінституту, який являє собою складову інституту допустимості доказів, який в свою чергу є частиною підгалузі доказового права галузі кримінального процесу.
Окреслено систему джерел нормативно-правового регулювання недопустимості доказів у кримінальному процесі.
Встановлено, що недопустимість доказів у міжнародних правових документах розглядається через призму заборони їх застосування, яка в свою чергу є складовою права на справедливий суд. Недопустимість конкретних доказів є наслідком порушення конвенційних прав і свобод людини під час їх отримання. Констатовано, що сучасні наукові тенденції щодо змістовного сполучення допустимості та належності доказів є необґрунтованим.
За результатами проведеного дослідження визначено, що до очевидно недопустимих доказів відносяться ті фактичні дані, недопустимість яких прямо визначена кримінальним процесуальним законом.
Сформульовано підхід до визначення процедури оцінки доказів на предмет недопустимості як розумової діяльності, що має розгалужену структуру та передбачає можливість прийняття різних рішень на окремих його етапах.
Встановлено кореляційні залежності між зміною кримінальної процесуальної форми та діяльністю із оцінки доказів на предмет їх допустимості або недопустимості.
Зазначено, що передбачений у ч. 1 ст. 298-1 КПК України механізм легалізації у кримінальному провадженні щодо злочину доказів, отриманих у порядку передбаченому для дізнання є можливим лише у разі відсутності інших істотних порушень порядку їх отримання під час дізнання, що повинен дослідити та вирішити суд, а також за відсутності можливості для сторони обвинувачення отримати альтернативні доказі із об’єктивних причин.
За результатами проведеного дисертаційного дослідження розроблено проєкт змін до ряду норм Кримінального процесуального кодексу України: ч. 1 ст. 86, ч. ч. 1 та 3 ст. 87, ст. 88, ч. 1 ст. 89, ч. 1 ст. 90, ч. 1 ст. 159, ч. 1 ст. 298-1 КПК України.
Дата реєстрації
2026-06-03
Додано/оновлено в НРАТ
2026-06-03 / 2026-08-03
