Реєстраційний номер
0826U002490, Дисертація доктора філософії
На здобуття
Доктор філософії
Дата захисту
22-06-2026
Статус
Наказ про видачу диплома
Назва роботи
Переживання смертності в культурі: контекст російсько-української війни
Здобувач
Вацик Юлія Русланівна,
Керівник Мулярчук Євген Іванович
Опонент Кривда Наталія Юріївна
Опонент Кислюк Костянтин Володимирович
Рецензент Фадєєв Володимир Борисович
Рецензент Зимовець Роман Віталійович
Установа, організація, у вченій раді якої відбудеться/відбувся захист
Інститут філософії імені Г. С. Сковороди Національної академії наук України
Опис
У дисертації здійснено комплексний філософський аналіз культурного оформлення переживання смертності в контексті російсько-української війни у фазі повномасштабного вторгнення. Актуальність теми зумовлена тим, що в умовах війни смерть і втрата виводять на перший план екзистенційні переживання, які в мирний час могли залишатися переважно приватними, але у воєнному контексті набувають колективних символічних та інституційних форм. У роботі обґрунтовано, що для філософського аналізу війни важливо зосереджуватися не лише на феномені смерті як межі людського існування, а передусім на смертності як екзистенційному й культурно опосередкованому вимірі людського буття, який стає доступним для індивідуального переживання та колективного осмислення.
Методологічною основою дослідження став феноменологічно-герменевтичний підхід, поєднаний з напрацюваннями культурної антропології, соціальної психології, студій пам’яті, а також із даними соціологічних опитувань. Теоретичний аналіз доповнено емпіричним матеріалом: анкетним опитуванням працівників меморіальних інституцій та напівструктурованими глибинними інтерв’ю для уточнення їхніх переживань і поглядів на власну роботу та війну.
У першому розділі розмежовано смерть як подію припинення буття і смертність як усвідомлювану скінченність та вразливість людського існування. Показано, що саме смертність є продуктивною для аналізу війни, оскільки входить у досвід через тривогу, вразливість, очікування втрати, загибель іншого та відповідальність перед ним. Також уточнено розрізнення між переживанням як дорефлексивним виміром прожитого і досвідом як його подальшим культурним осмисленням.
Розкрито визначальну роль культури, що постає як реальність людського буття та простір смислового опосередкування, у межах якого індивідуальні переживання набувають колективного значення. У цьому контексті війну інтерпретовано як колективну граничну ситуацію, яка руйнує самоочевидність повсякденного порядку й переводить суспільство у лімінальний стан між утраченим мирним минулим і невизначеним майбутнім.
У другому розділі визначено основні культурні форми, через які індивідуальні переживання смертності набувають колективного характеру. З’ясовано, що однією з таких форм є сакралізація героїчної смерті, яка надає приватній втраті публічного морального значення і вписує її в символічний горизонт спільноти. У роботі простежено, що тривалий характер війни та людська потреба в онтологічній безпеці породжують рутинізацію небезпеки й насильства, внаслідок чого смерть поступово інтегрується у структури повсякденності. Окремо проаналізовано напругу між добровільною самопожертвою та її нормативізацією, коли героїчний імператив переходить у площину соціального й інституційного очікування та закріплюється внаслідок дисциплінарних тілесних практик, які поміщають комбатантів у некропростори. Продемонстровано, що війна актуалізує та трансформує національну ідентичність.
У третьому розділі пам’ять розглянуто як один із головних вимірів культурного оформлення переживання смертності. Проаналізовано теоретичні проблеми дослідження колективної памʼяті та запропоновано аналітичну модель, придатну для точнішого аналізу процесів формування та інституційної стабілізації уявлень про минуле. Простежено, що в умовах війни пам’ять про загиблих виконує не лише комеморативну, а й світоглядно-організаційну функцію, оскільки через неї спільнота визначає значущість втрат і через формування національного канону окреслює межі належності. Забуття проаналізовано як амбівалентний культурний механізм, пов’язаний із напругою між нормативною вимогою вшанування втрат і необхідністю продовження життя в умовах незавершеної війни. Окреслено характерні риси та проблеми формування колективної памʼяті в умовах незавершеного минулого війни, коли переживання, його символічне оформлення та публічне пам’ятання відбуваються одночасно в ході самої війни, а не постфактум.
Вивчено досвід працівників меморіальних інституцій як особливої групи акторів пам’яті. Проанкетовано 46 респондентів із восьми організацій та проведено шість глибинних інтервʼю. Встановлено, що усвідомлення смертності не завжди постає для них прямим мотивом професійної діяльності, однак опосередковано впливає на відчуття сенсу, вибір подій і постатей для публічного представлення та способи опису страждання і втрат. Це дає змогу розглядати працівників меморіальних інституцій не лише як виконавців інституційних завдань, а й як медіаторів між досвідом війни та його колективним осмисленням.
Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості їх використання для аналізу та формування культурних і меморіальних практик, пов’язаних із осмисленням втрат в умовах війни.
Дата реєстрації
2026-06-12
Додано/оновлено в НРАТ
2026-06-12 / 2026-07-20
