Реєстраційний номер
0826U003143, Дисертація доктора філософії
На здобуття
Доктор філософії
Дата захисту
01-07-2026
Статус
Захищена
Назва роботи
Сопілкове мистецтво в музичній культурі України другої половини ХХ – першої чверті ХХІ століття
Здобувач
Гвоздь Юрій Миколайович,
Керівник Садовенко Світлана Миколаївна
Опонент Дзвінка Роман Іванович
Опонент Богоніс Петро Леонтійович
Рецензент Афоніна Олена Сталівна
Рецензент Грищенко Валентина Іванівна
Установа, організація, у вченій раді якої відбудеться/відбувся захист
Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв
Опис
Праця присвячена розкриттю актуальної наукової проблеми, яка полягає у дослідженні сопілкового мистецтва як цілісного явища музичної культури України другої половини ХХ – першої чверті ХХІ століття, що охоплює історичний, виконавський, композиторський та інституційний рівні і репрезентує один із найдинамічніших сегментів національної музичної культури. Показано, що сопілка, поряд із телинкою, волинкою (дудою) та трембітою, належить до найдавніших аерофонів – духових інструментів української традиційної культури, функціонально пов’язаних із обрядовістю, народним мелосом і широким колом соціокультурних практик.
Простежено еволюцію сопілки від народного пастушо-обрядового інструмента до носія культурної пам’яті, національної ідентичності та повноцінного складника академічного виконавства, професійної освіти, композиторської творчості, фестивально-конкурсного руху, цифрової комунікації й міжнародної культурної репрезентації. Розширення сфери функціонування інструмента засвідчує становлення сопілкового мистецтва як самостійної галузі української музичної культури, що поєднує традиційні та сучасні художні практики.
Відповідно до поставлених завдань систематизовано джерельну базу, уточнено понятійно-аналітичні засади дослідження, визначено етапи інституціалізації сольного сопілкового виконавства, охарактеризовано ансамблево-оркестрові форми функціонування інструмента, особливості репертуару, розвиток мистецьких шкіл і фестивально-конкурсного руху. Матеріал дослідження охопив архівні, рукописні, польові, нотографічні, аудіовізуальні та цифрові джерела, а також музичні твори, що відображають процеси академізації сопілкового мистецтва.
Здійснено музикознавчий аналіз творів Василя Попадюка, Зіновія Мороза та аранжувань Миколи Гвоздя, що засвідчив утвердження сопілки як сольного, ансамблевого й оркестрового інструмента академічної музики.
Узагальнення наукових праць, архівних матеріалів, фольклорних, органологічних, педагогічних і культурологічних досліджень дало змогу встановити фрагментарність попереднього вивчення проблеми, що зумовило необхідність комплексного дослідження сопілкового мистецтва.
Запропоновано визначення поняття «сопілкове мистецтво» як цілісного явища української музичної культури, що охоплює виконавські, композиторські, педагогічні, інституційні та репрезентаційні практики, засновані на традиціях виготовлення й використання сопілки та споріднених аерофонів у поєднанні з сучасними формами музичної діяльності.
Розкрито еволюцію інструмента від народної традиції до академічної сцени, що супроводжувалася модернізацією конструкції, уніфікацією строю, розробкою аплікатур, створенням навчально-методичної бази та професійного репертуару. Академічне сопілкарство розглянуто як складову мистецтва і науки та як результат інституційного закріплення інструмента у професійній освіті й концертній практиці.
Сопілкове мистецтво досліджено крізь призму сольного виконавства, ансамблевого музикування та композиторсько-виконавського репертуару. Доведено, що сольне сопілкове виконавство сформувалося як самостійна форма музичної практики. Виокремлено п’ять етапів його інституціалізації: початки академізації (1960–1970-ті), становлення виконавської школи (1970–1980-ті), розширення репертуару (1990–2000-ні), медійне розширення (2000–2010-ті) та цифровий етап (2010–2020-ті роки).
З’ясовано, що ансамблеве сопілкарство характеризується різноманітністю тембрових, фактурних і функціональних ролей інструмента та розвивається у взаємозв’язку з професійною освітою і концертною практикою. Показано, що сопілковий репертуар перетворився на впорядкований інституційний корпус, який визначає технічні, виконавські та жанрово-стильові критерії професійного музикування, тоді як регіональні традиції залишаються важливим джерелом його поповнення.
Доведено, що формування мистецьких шкіл сопілкового виконавства відбувалося через поєднання усної традиції, письмової методики та освітніх програм. Львівську і київську школи визначено як дві взаємодоповнювальні моделі академізації інструмента, а сучасний етап їх розвитку пов’язано з цифровими платформами, дистанційним навчанням, міжнародною співпрацею та міжкультурною комунікацією.
Фестивально-конкурсний рух розглянуто як важливий чинник суспільної репрезентації сопілкового мистецтва. Встановлено його трансформацію від аматорських форм радянського періоду до професійних академічних платформ після 1991 року, а також адаптацію до дистанційних форматів у 2020–2026 роках, що посилило символічне значення сопілки як виразника української культурної пам’яті та національної ідентичності.
Дата реєстрації
2026-07-06
Додано/оновлено в НРАТ
2026-07-06 / 2026-07-07
