Реєстраційний номер
0826U003654, Дисертація доктора філософії
На здобуття
Доктор філософії
Дата захисту
24-08-2026
Статус
Захищена
Назва роботи
Протидія корупції в Україні в контексті вимог Європейського Союзу
Здобувач
Лізун Валентин Вікторович,
Керівник Карпінська Наталія Володимирівна
Опонент Хохлова Ірина Валеріївна
Опонент Гречанюк Роксолана Володимирівна
Рецензент Фідря Юлія Олександрівна
Рецензент Зарадюк Зоряна Валентинівна
Установа, організація, у вченій раді якої відбудеться/відбувся захист
Волинський національний університет імені Лесі Українки
Опис
У дисертації проведено комплексне дослідження корупції як складного соціально-правового явища, сутність якого полягає у зловживанні публічними службовцями наданою їм владою або законом задля задоволення власного інтересу чи інтересів третіх осіб.
Встановлено, що корупція є історично невід’ємним атрибутом будь-якої публічної влади, притаманним усім державам світу незалежно від рівня їхнього розвитку, а тому стратегічною метою державної антикорупційної політики має бути не утопічне повне викорінення явища, а системна мінімізація його впливу на ключові суспільні, економічні та правові процеси. Доведено, що корупція є стійкою до протидії, а її масштаби безпосередньо корелюють із рівнем ВВП країни та якістю функціонування її державних інститутів, що вимагає від держави підбору контекстуальних інструментів боротьби, які б враховували конкретні соціально-економічні та політичні передумови в державі.
Констатовано, що в країнах із низьким рівнем доходу, до яких відноситься Україна, корупція часто стає «злочином розрахунку», де за умов високої вигоди та низьких шансів на покарання посадовці свідомо йдуть на порушення закону.
Виявлено та систематизовано передумови виникнення корупції, які поділено на «зовнішні» умови, що стосуються недосконалості державного апарату та правової зарегульованості, «внутрішні» фактори, що відображають морально-психологічний стан суспільства, та «індивідуальні» мотиви особи.
Встановлено, що для України ключовими детермінантами корупції виступають низький рівень доходів населення, панування олігархічних груп у політичному житті, декларативність прав і свобод та «спадщина» радянського минулого у вигляді толерантного ставлення суспільства до корупційних практик.
Доведено, що надмірна правова зарегульованість та бюрократія у відносинах між громадянином і державою створюють монополію посадових осіб на прийняття рішень, що стає каталізатором для надання неправомірної вигоди задля гарантованої реалізації законних інтересів.
Проаналізовано роль незалежних медіа як «сторожового пса демократії», відсутність яких або тиск на які створює сприятливе середовище для прихованих корупційних схем.
Проведено аналіз еволюції антикорупційної політики України та запропоновано її авторську періодизацію, що включає три основні етапи. Перший етап (1991-2013) визначено як декларативно-фрагментарний, оскільки він характеризувався формальним ухваленням законодавства без створення незалежних інституцій та відсутністю політичної волі до реальних змін, що підтверджувалося низькими показниками виконання рекомендацій GRECO. Другий етап (2014-2020) охарактеризовано як інституційно-революційний, що ознаменувався розбудовою спеціалізованої антикорупційної інфраструктури під тиском громадянського суспільства та міжнародних партнерів як умови виконання Плану дій з візової лібералізації. Сучасний етап (з 2021 року) визначено як стратегічно-імплементаційний, де основний фокус змістився на комплексне стратегічне планування та інтенсивне правозастосування в умовах викликів повномасштабної війни, коли протидія корупції набула виміру державної безпеки.
Виокремлено та проаналізовано удосконалену трирівневу модель суб’єктів запобігання корупції в Україні, де перший рівень становить «ядро антикорупційної інфраструктури» – спеціалізовані органи (НАЗК, НАБУ, САП, ВАКС), що забезпечують повний цикл від превенції до правосуддя. Другий рівень охоплює органи загальної компетенції (Верховна Рада, Кабінет Міністрів, Президент), які виконують амбівалентну роль архітекторів реформ та одночасно джерел політичних ризиків через спроби втручання в діяльність спеціалізованих інституцій. Третій рівень складають неурядові актори (громадські організації, журналісти-розслідувачі та міжнародні партнери), які визначені як системоутворюючий фактор стабільності, що діє як зовнішній корекційний механізм реформ. Встановлено існування «синергетичного ефекту взаємодії», згідно з яким результативність державних антикорупційних органів прямо залежить від активності інститутів громадянського суспільства та механізмів міжнародної кондиційності.
Ключові слова: корупція, корупційні ризики, протидія та запобігання корупції, антикорупційна політика, Антикорупційна програма, антикорупційна діяльність, посадова особа, адміністративна процедура, публічне адміністрування, європейські стандарти, децентралізація, міжнародний досвід, гармонізація стандартів та законодавства, доброчесність, судова система та правосуддя.
Дата реєстрації
2026-07-16
Додано/оновлено в НРАТ
2026-07-16 / 2026-10-12
