Дисертація доктора філософії. Романенко Світлана Олександрівна. Замісна ниркова терапія у пацієнтів з гострим пошкодженням нирок після операцій зі штучним кровообігом

Реєстраційний номер

0826U005480, Дисертація доктора філософії

На здобуття

Доктор філософії

Дата захисту

22-10-2026

Статус

Запланована   Чому дисертація має статус "Запланована"?

Назва роботи

Замісна ниркова терапія у пацієнтів з гострим пошкодженням нирок після операцій зі штучним кровообігом

Здобувач

Романенко Світлана Олександрівна,

Керівник Судакевич Сергій Миколайович
Опонент Черній Володимир Ілліч
Опонент Дзюба Дмитро Олександрович
Опонент Руденко Костянтин Володимирович
Рецензент Долженко Марина Миколаївна

Установа, організація, у вченій раді якої відбудеться/відбувся захист

Національний університет охорони здоров'я України імені П. Л. Шупика

Опис

Актуальність. Гостре пошкодження нирок (ГПН) є частим ускладненням кардіохірургічних втручань із використанням штучного кровообігу та асоціюється зі зростанням госпітальної летальності, тривалості інтенсивної терапії і ризику розвитку хронічної хвороби нирок. Його патогенез має багатофакторний характер і включає ішемічно-реперфузійне ушкодження, системну запальну відповідь, гемоліз, оксидативний стрес та порушення ниркової перфузії. У тяжких випадках виникає потреба у замісній нирковій терапії (ЗНТ). Незважаючи на застосування різних методів ЗНТ, питання оптимального методу та часу її ініціації після кардіохірургічних втручань залишається дискусійним. Мета дослідження – покращити результати хірургічного лікування кардіохірургічних пацієнтів шляхом зниження частоти та тяжкості ускладнень, асоційованих із післяопераційним ГПН, на підставі визначення факторів ризику та обґрунтування оптимальної тактики лікування. Матеріали та методи. Проведено ретроспективне неінтервенційне дослідження клінічних даних 5289 дорослих пацієнтів, яким у 2022–2025 роках виконано кардіохірургічні втручання зі штучним кровообігом. Відповідно до критеріїв KDIGO 1358 пацієнтів мали післяопераційне ГПН, 3931 – не мали ознак ГПН. Серед пацієнтів із ГПН 58 потребували ЗНТ, 1300 отримували консервативне лікування. Пацієнтів, яким проводили ЗНТ, додатково стратифікували за методом терапії та часом її ініціації. Результати. Післяопераційне ГПН розвинулося у 25,7% кардіохірургічних пацієнтів. Серед них переважала I стадія ГПН – 74,0%; II стадія становила 21,6%, III – 4,4%. Потреба у ЗНТ виникла у 4,27% пацієнтів. Хворі з ГПН були старшими, частіше мали цукровий діабет, нижчі вихідні рівні гемоглобіну та альбуміну, вищу частоту фракції викиду лівого шлуночка <50%, вищий операційний ризик за EuroSCORE II та частіше потребували ургентних втручань. Розвиток ГПН асоціювався з більшою тривалістю штучного кровообігу (118,3±41,7 проти 99,4±35,0 хв; p=0,0001), перетиснення аорти (73,5±29,4 проти 63,9±26,3 хв; p=0,001), нижчими мінімальними рівнями гемоглобіну та DO₂, меншим інтраопераційним діурезом і більшою потребою у трансфузії еритроцитарної маси. У післяопераційному періоді ГПН асоціювалося з подовженням перебування у відділенні інтенсивної терапії – 3 проти 2 діб (p=0,007). Незалежними предикторами розвитку ГПН були EuroSCORE II (OR=1,108; p<0,001), ургентність втручання (OR=1,827; p<0,001), цукровий діабет (OR=1,442; p<0,001), тривалість штучного кровообігу (OR=1,108; p<0,001), трансфузія еритроцитарної маси (OR=1,389; p<0,001), глибока гіпотермічна зупинка кровообігу (OR=1,823; p=0,016) та мінімальне DO₂ (OR=0,895; p=0,039). Порівняння методів ЗНТ показало, що групи IHD, SLED та CRRT були зіставними за основними демографічними, клінічними та інтраопераційними характеристиками, а також за тяжкістю стану на момент початку ЗНТ. У групі CRRT тривалість штучної вентиляції легень була меншою – 34 (24–60) год проти 52 (36–88) год при SLED та 68 (42–110) год при IHD (p=0,018). Також відзначалися нижчі значення VISmax (12,9±5,81 проти 18,1±6,81 та 21,3±7,49; p=0,013), менша кількість сеансів ЗНТ (2 проти 5 та 6; p=0,004), коротша тривалість перебування у відділенні інтенсивної терапії (10 проти 12–13 діб; p=0,048) та госпіталізації (19 проти 23–24 діб; p=0,028). За даними багатофакторного аналізу застосування CRRT незалежно асоціювалося зі зниженням ризику госпітальної летальності (ВШ=0,84; 95% ДІ 0,23–0,99; p=0,048), хоча за аналізом Каплана–Маєра статистично значущих відмінностей у виживаності між методами ЗНТ не виявлено (log-rank p=0,121). Порівняння ранньої та відтермінованої ініціації ЗНТ показало, що при ранньому початку перший сеанс проводили через 3 (1–7) год після документування ГПН III стадії, тоді як при відтермінованому – через 65 (29–76) год. У відтермінованій групі на момент початку ЗНТ спостерігалися гірші показники ниркової функції та метаболічного стану: нижчий діурез, вищі рівні креатиніну та сечовини, нижчі бікарбонат і pH, вищий рівень калію, а також більша потреба у гемодинамічній підтримці. Рання ініціація ЗНТ асоціювалася зі скороченням тривалості штучної вентиляції легень – 58 проти 66 год (p=0,038) та перебування у відділенні інтенсивної терапії – 12 проти 15 діб (p=0,045). Водночас статистично значущих відмінностей у госпітальній летальності та 30-денній виживаності не встановлено. Час до відновлення діурезу був достовірно коротшим при ранньому початку ЗНТ: медіана 15 проти 26 діб (log-rank p=0,015). У моделі Кокса ранній початок ЗНТ асоціювався з вищою ймовірністю відновлення діурезу (HR=2,37; 95% ДІ 1,15– 4,91; p=0,020).

Дата реєстрації

2026-10-21

Додано/оновлено в НРАТ

2026-10-21 / 2026-10-21